КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ І ПЕРЕКЛАДУ

«Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина»



 

 

 Пам’яті Віктора БАРАНОВА

 

30 липня виповниться три роки, як не стало Віктора Баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови Національної спілки письменників України. Вшановуючи пам’ять Віктора Федоровича, пропонуємо вашій увазі (у скороченому вигляді) статтю Юрія Килимника про творчість В.Баранова, написану 2009 року. Вочевидь, багато міркувань автора залишаються слушними і сьогодні.

 

Юрій КИЛИМНИК

 

У газеті „Культура і життя” (№ 10 від 11 березня 2009 року) увагу мою привернув надрукований фрагмент із книги „Честь поетів” письменника Миколи Савостіна із столиці Молдавії. Використовуючи невідомі широкому загалу знакові факти з життя поетів різних епох і куточків світу, автор доводить, що поет будь-де – більше, ніж поет, що покликання поета не дарунок пустунки-долі, а нерідко рівний каторзі обов’язок „сина богів” і „брата дервіша”. Коли читав цей уривок, майстерно перекладений київським письменником Валентином Чудним, я відразу ж згадав один з найвідоміших віршів сучасного українського письменника Віктора Баранова «До українців», який він написав весною 1989 року. Вибір мій зрозумілий. Як жодна з його поезій, саме ця найбільш, сказати б, українська. Якщо бути щирими і максимально об’єктивними, то, визнаймо, що не багато з нас здатні виявляти таке ставлення до українства як великої спільноти людей. Проте, на щастя, подекуди з’являються особистості, котрі інакше бачать світ, а відтак і своє місце в ньому. Вони не озираються на когось, описують свої відчуття. Їх одиниці, але в кожній літературі до їхнього голосу прислухаються.

 

«До українців» належить перу саме такого автора. Віктор Баранов народився 14 жовтня 1950 року в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Поет, прозаїк, перекладач, культуролог. Працює головним редактором журналу «Київ» (нагадуємо: стаття написана 2009 р. – ред.). Голова Київської організації Національної спілки письменників України. Автор 15-ти книг поезії і прози, численних перекладів з різних літератур. Лауреат кількох літературних премій, зокрема міжнародних. Очолює наглядову раду Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Заслужений діяч мистецтв України.

В його інтерв’ю «Культ книжки – це культ найкращого в людині», розміщеному в одному із цьогорічних січневих випусків «Порталу українця», є цікава думка про роль письменника у вітчизняній культурі: «…Коли люди не читають книжки, вони морально занепадають, не чують сигналів, які письменник подає суспільству. Власне, є така формула: письменник – це сейсмограф суспільства. Сейсмограф – це прилад, який сповіщає про загрозу землетрусу, а письменник у своїй творчості обов’язково хоч трохи передбачає: показуючи суспільству те, якою воно йде дорогою, він попереджає – такі-то кроки можуть бути згубними, шкідливими. Оповідає в художній формі, яка, на противагу інформативності, «натискає» на серцеві струни, через емоційне, чуттєве сприйняття добирається до свідомості, впливає глибше, подає вистражданий сигнал до дії». Погодьмося, це безмежна тема, яку в повному обсязі взагалі неможливо втиснути в жорстку систему коментаря.

А… Утім, досить цих «а». І так, гадаю, читач вже заінтригований тим, що ж такого особливого створив цей талановитий, небайдужий і чесний літератор, який хоче добра співвітчизникам, своїй країні. На мою думку, він вибудував «До українців» справді фахово. Саме Віктор Баранов зробив ЦЕ, а ніхто інший не наважився! Хто в цьому хоче переконатися, може цей хвилюючий людську душу поетичний твір почитати. Ось він, вірш «До українців»:

 

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –

Де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?

 

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні – таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

 

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

 

Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

 

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Добрезнаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

 

І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий,

Мене думка одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

 

Тож хіба не впаде, не закотиться наша зоря

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми ще й досі спокійно себе почуваєм хохлами!

 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

 

Не оцінюватиму художніх вартостей Баранового вірша. Варто спробувати оцінити сам факт появи цього поетичного твору. З усього видно – поет написав його у стані душевного болю від того, що скоїли з його Україною. Відтоді – з часу написання «До українців» – минуло 20 років, аби з певністю констатувати: немає там ніякого перебільшення. І бути не могло. Просто говорити вголос про це раніше було небезпечно. І кого не запитаєш з тих, хто вже читав цю поезію, чуєш у відповідь: «Та це ж про нас, українців, написано». Більшість погоджувалась, що все сказано правдиво, об’єктивно, справедливо. Вірш цей був актуальним в тому вже далекому 1989 році і залишається таким же сьогодні. Ви можете запитати: чим зумовлюється такий мій висновок?

Тут ми підходимо до ключового питання – про самоідентифікацію титульної нації в новітній Україні. Хіба це дійсно «не жах», що в нашій державі скасовані в паспортах і метриках записи про національність? Чому у нас відсутній спосіб відтворення корінного етносу шляхом самоідентифікації у свідоцтвах про народження за графою національність батька й матері? Виходить, що немає більше в Україні українців, інших національностей, а є суцільний суспільний інтернаціонал. Мені можуть заперечити, що народитися з посвідченням графи про національність ще нічого не означає – українцем ставали (і стають), а не приходять на цей світ. Це дійсно так. Але в даному випадку держава наша порушила не тільки Божий закон, а й золоте правило моралі, відібравши у дитини право свободи вибору національності батька чи матері. Загальна Декларація прав людини зазначає: людську особистість ніхто не повинен позбавляти права на націю. Невже не зрозуміло, що авторитет і успіх України у світі без самоідентифікації титульного етносу неможливий!

Як на мене, давно пора кардинально змінити цей хибний підхід реєстрації новонароджених, оформлення соціально важливих відомостей про громадян України в їх паспортах. Разом з тим хочу тут зазначити: розмова про прояви економічного, лінгвістичного, інтелектуального або духовного етноциду українців – це тема окремої дискусії за участю вчених, досвідчених політологів, інших фахівців. Отже, ми маємо відповісти собі на запитання: чи все у нас гаразд у цьому плані?

І не треба приклеювати негативний ярлик «фашистів», «націоналістів» тим, хто піддає осмисленню коло таких проблем. Має рацію кандидат філософських наук, доцент НаУКМА Ігор Лосєв, який в інтерв’ю тижневику «Дзеркало тижня» днями сказав: «Здоровий націоналізм, не спрямований на підкорення інших етносів, є захисною реакцією національного організму. Саме він врятував багато народів від зникнення з історичного поля. Це вартовий пес нації, що попереджає про небезпеку та закликає згуртуватися для коллективного спротиву… У Франції, Німеччині, Італії переважна більшість громадян – нормальні стихійні націоналісти, і часто їм особисто не треба виступати в цій ролі, адже функції такої політичної течії бере на себе держава, піклуючись про мову, про гідне місце країни в світі, про збереження національної культури та історії». Бо як інакше жити в цьому світі, якщо він не стане захищати свій національний організм, не буде готовий йти на мирне й доброзичливе співіснування з іншими етносами?!

Безумовно, суспільно значущий вірш Віктора Баранова має значний запас позитивної енергетики. Вона полягає в патріотичній любові до країни, в якій живеш. Хоча декого зараз рятує лише тваринний патріотизм, із яким кажуть собі: «Цій країні гаплик, але я люблю її, бо не маю альтернативи». Авторське звернення «До українців» вражає читача не новітніми технологіями поетичної стилістики, а винятково – енергією думки, що намагається привернути увагу до нагальних питань нашого буттєіснування. Ні, це не плач по Україні. Й це не гіркотливе звинувачення співвітчизників, як дехто стверджує. Це, скоріше, вірш-застереження справжнього патріота, безмежно закоханого у свою рідну матінку-Україну, беззавітно відданого їй. Це заклик до наших сучасників, до їх душі і розуму, людської гідності, до тих, хто вболіває за долю Вітчизни, свого народу. Власне, цей вірш і є відповіддю скептикам, які не вірять, що українська людина здатна усвідомити свою власну вину за все, що відбувається в Україні, що так суворо засуджують. Поки що українці це не усвідомили. Але чи означає це, що вони не спроможні зробити правильні висновки?!

Вірш «До українців» можна читати безліч разів. Більше того, його взагалі шкідливо прочитати один раз. Хтось, можливо, й не погодиться з цим суб’єктивним моїм судженням, але я вважаю, що таку поезію треба осягати без поспіху. Дуже добре, якщо ми знайдемо для себе відповіді на запитання: Хто сьогодні в українському домі господар? Чому? Як могло так статись? Де вихід?

Тож частіше згадуймо цей знаковий поетичний твір красного письменства.

І ще – маємо не забувати, що український етнос не зломився, уцілів у його міцній основі на власній землі попри неодноразові спроби його знищення. Не тільки фізичного, а й через численні етнічні дисперсизації, тобто відокремлення від первинного етносу порівняно невеликих етнічних груп і розселення їх на позаетнічних територіях. Українство вистояло і в процесі примусових міграцій – головним чином переселення із Заходу на Схід і Південь України, на Кубань, в Казахстан тощо. Звісно, ці процеси не були безболісними. Але донині відірвати українство від власної землі нікому не вдавалося. Чим не привід для глибокого шанування? Ми не загинемо, вистоїмо, збережемося як велика, давня нація. Хай святиться твоє ім’я, мій народе! Твоїм продовженням на світі станем ми!

№14 (202) 14 липня 2017

Джерело

Добавить комментарий

Blue Captcha Image
Новый проверочный код

*