КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ І ПЕРЕКЛАДУ

А то місто чи село?..



 

 

Спогад про Євгена Гуцала

 

Микола ПЕТРЕНКО

 

То було літо, літо в Коктебелі!

Нам поталанило роздобути путівки на всю родину – тобто, ми з дружиною, Оленка і Любчик.

Поторгувалися в дирекції – і нам виділили гарне місце: котеджик в парку. Попередили: на дві родини. Додали: там уже живуть, вчора поселили, також із двома дітьми, такі як ваші.

Знайшли той будиночок, облаштовуємося.

А діти уже бігають поміж дерев перед будиночком. І не самі – ще двійко з ними.

Хлопчика наче Дмитриком звали, дівчинка така чорноока!..

Знайомлять: це Гуцули!

Виявляється, наші сусіди – родина Євгена Гуцала.

А я вже мав його «Яблука з осіннього саду», «Хустина шовку зеленого» –  і був налаштований до автора більш ніж прихильно.

Знав і те, що молода дружина Євгена – не мати цих діток. Із першою щось трапилося, Євген не розповідав, а я якось не міг запитати, хоч моя дружина цікавилась. Звісно, жінкам цікавіше.

То в нас такий графік виробився, якось сам по собі. Снідали, купалися – і додому. До обіду – праця. Ну, він прозаїк, йому треба за столом. Я й не турбував його, хоч вільного часу мав більше.

А вже після обіду прогулювалися, купалися, знали в якому кіоскові можна  чаркою коньяку непримітно почастуватися. Але не більше. Бо ж – з родиною, з дітьми.

І ось такий казус.

Сидимо ми перед нашим будиночком, а діти бавляться.

Поряд прогулюються дві старші москвички, дуже інтелігентні, з книгами в руках, щось обговорюють, сперечаються. Але біля дітей зупинилися, прислуховуються до їхньої балачки.

І – до нас:

– Ми ізвіняємся, но скажіте, на каком ето язикє оні разговарівают?

А Євген якось відразу:

– На галіційськом!

– На каком, на каком?

І друга:

– Ето какая страна, гдє она?

Пояснюємо уже удвох: це побіля Карпат, перед Словаччиною, перед мадярами!..

– Странно как-то, ми нє знаєм…

І тут  Євген наче між іншим:

– А звідки ж ви, що не знаєте?

Ті – гордо, майже що хором:

– Ми – із Москви!

І тут хтось із нас, уже й не пригадую хто:

– А ето что – город ілі дєрєвня?..

Господи, що із тими старушенціями!

Як тримали книги – так бах ними об землю:

– Как? Ви нє знаєтє прєкрасную століцу нашей вєлікой родіни?..

Ми наче вибачаємося:

– Та ні, чули, але точно таки не знаємо…

 

Над чим тоді працював Євген – не розповідав. Нова книга, та й уже. Має вийти друком, то оце редагує, він тоді часто друкувався.

Але якогось ранку  виходить усміхнений:

– Миколо, хочеш почитати – тут десяток віршів. За ніч написалися!..

Ну, в мене підозра: за ніч?

Проте – вірші досить пристойні, своєрідні за поетикою, наче вільні,  але й не тільки, виважені, добре згруповані.

Десь вони в мене зберігалися, потім загубилися, щойно два лишилося. Одного із них хочу й вам запропонувати.

Залишу його на кінець цих моїх спогадів.

А поки – ще один курйоз.

Ішли ми з Євгеном берегом, прогулянка після пообіденної купелі – і от він знаходить двадцять п’ять копійок, були тоді такі.

Я й кинь своє:

– Багатому сам Бог дітей колише!..

Він глянув, посміхнувся:

– Миколо, коли вже так, то давай їх проп’ємо!

Ну, я за.

Йдемо у напрямку того знаного кіоску – аж здибається Борис Харчук:

– Хлопці, куди це ви?

– Та от маємо знахідку, то вирішили пропити.

– Візьміть і мене із собою, я щось додам!

А потім – зять Олександра Ковіньки, забув уже ім’я, а прізвище наче б Маковецький.

Ще – молдавський поет Ауреліо Бусуйок!

Вирішили: візьмемо із собою, бо спека, то ми на Жаб’ячу бухту, там у воді на каменях  прилаштуємося.

Так нас і знайшли наші дружини з дітьми – вирушили на пошук, бо ми ж не попередили, що зникнемо…

Але то вже був кінець нашої відпустки, то ми й дозволили собі отак ото покозакувати…

 

Але тепер про вірші – якими мене здивував Євген.

Я ж бо доти гадав, що він прозаїк.

Але через кільканадцять років я був у одному відрядженні із Станіславом Реп’яхом – в розмовах вияснилося, що він вчився у Ніжинському педінституті разом із Євгеном, жили в одній кімнаті, горнулися до творчості, то й змагалися у віршуванні. Станіслав стверджував, що Євген справді міг за одну ніч написати десяток віршів!

Тож на завершення – той Євгенів вірш.

Він зберігся – може, ще й тому, що я тоді ще його вибрав з-поміж інших. Та й тепер, перечитуючи, впевнююся в бентежній наповненості Євгенової душі, поривної і терпеливої, відданої високим ідеалам.

 

З мого серця вилітають птиці,

Вилітають, і летять, летять.

В небі їм ніде не зупиниться,

І не повертаються назад.

 

Білі й жовті птиці вилітають,

А за ними – чорні й голубі.

Вилітають. В голові лишають

Тільки біль і пустку по собі.

 

Повернись у серце, біла птице!

Жовта птице, там гніздо твоє!

Й чорній птиці є де притулиться,

Й голубій пташині також є!

 

Вилітають – і летять. Згасають.

Чи кому вгадати їхню путь?

І мене по частці забирають,

І мене по крапельці несуть…

 

 м. Львів

№12 (200) 16 червня 2017

 

Джерело

Добавить комментарий

Blue Captcha Image
Новый проверочный код

*