КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ І ПЕРЕКЛАДУ

Даниле Яневський – хто Ви?



 

 

Розділ І. Національне питання

Д. Яневський у книзі «Загублена історія втраченої держави», Харків: Фоліо, 2016. – 252 с. викладає історію України в унікальному ключі (супротивному в багатьох аспектах  концепції і дискурсу її викладення в закладах міністерства освіти та в працях інших висококваліфікованих мислителів – істориків, соціологів, філософів).

Підсумовуючи свій дискурс щодо національно-визвольних змагань 1917-1922 рр., констатує таке: «про всі вищенаведені факти, обставини та процеси (про факти, обставини та процеси у тлумаченні Яневського буде нижче) будівничі українських державних утворень (деякою мірою, хіба, за винятком конструкторів Української Держави та Західноукраїнської Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися. Вони не мали адекватного уявлення про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, наявність яких вважалася прямим запереченням їх державотворчого ентузіазму».

Як тут не ахнуть; це виклик логіці філософії, адже вона учить, що в колишніх фактах, обставинах і процесах проявляються внутрішньо присутні компоненти знання, мислення і відчування тодішніх дієвих осіб історичного процесу, в які (ці внутрішньо присутні компоненти) із сьогодення неможливо повернутися будь-кому в принципі!

Далі Яневський перекидає місточок у сьогодення: «Аналогічно не мають поняття, яку країну заповзято взялися розбудовувати і якою керувати, їх нинішні послідовники – поза їх політичним зафарбуванням. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова безпринципність – це головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, професійного українця».

Це Яневський твердить і про себе, адже він журналіст, четверта державотворча влада. Або, якщо не про себе, а про всіх інших (саме про всіх, бо виключення не робить), то це, певне, його претензія на посаду Гетьмана України у Третьому Гетьманаті.

Тепер до фактів і оцінок за текстом книги (вказуватимемо сторінки).

«Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акту, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перед  загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.

Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації» (стор. 13).

Ну що сказати про такі філологічні вправи Яневського (де-юре доктора історичних наук)? А ще важливіше: для чого вони йому?! Коротко: якби не вищий політичний пілотаж авторів Акту у справді смертельно-тривожні для України години політичної кризи в московській імперії (тези про природне право українців у той момент не спрацювали б), то ой… що могло б бути! А щодо підручників історії, то певне не ті, що треба, пан Яневський читав. І взагалі, тут варто нагадати заповіт справді українського історика П. Штепи за суттю: маємо виробити свою термінологію і усвідомити (написати) свою історію, метрополію московської людожерної імперії необхідно іменувати лише Московією, а не Росією.

На нинішньому етапі розвитку людства (діє парадигма епохи національних держав!) необхідно підправити СЛОВНИК, виходячи з наведеної нижче пропозиції-пояснення.

«Людським спільнотам властива інерція, як і фізичним системам. В політичній літературі таку інерцію іменують застоєм.

Історичний процес засвідчив природність краху імперіалізму та колоніалізму. Людство вступає в епоху національних держав. Парадигма епохи національних держав вимагає перегляду деяких значимих для прогресу людства дефініцій (визначень)».

Вкажемо тут на одну таку дефініцію.

Що таке імперія?

Відкриємо словники… і… аж не віриться!!! Читаємо: імперія – це держава… далі пояснюється, що вона має колонії, що нею править імператор і т. ін.

Вочевидь маємо неприпустиму в парадигмі епохи національних держав інерцію філософського і політичного осмислення дійсності.

Імперія – це НЕ ДЕРЖАВА!

Імперія – це злочинне утворення, в якому якась держава (метрополія імперії) чинить насилля над іншими державами (народами, націями, народностями), поневолює їх, позбавляє свободи самобутнього розвитку, нівелює, асимілює, порушуючи природний закон різноманітності буття».

Бо загарбники нашої землі прагнуть одного, ось приклад з книги:

«У плані конкретних програмних вимог «Союз русского народа», який обстоював заборону діяльності євреїв у більшості сфер публічного життя, заперечував існування українського народу, його мови та культури, агітував за «єдину та неподільну Росію», «акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: «самовладдя русскіх царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Си-лу» (стор. 80).

Імперії треба вважати неправовими утвореннями, говоримо це пану Яневському, а ліквідацію їх еволюційним, а при необхідності і революційним шляхом, признати правовою!

«Інші констатації є такими (щодо «містечок Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії): «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом» (з посиланням на Комарніцького О. Б. подає Яневський)» (стор. 18).

Яневський подає кількість  погромів без пояснень, хто їх вчиняв, а так не можна, бо це дуже болюча тема, відомо ж бо з багатьох достовірних джерел, що погроми  вчиняли не українські сили, а на українців звалювали вину.

«Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили» (стор. 53).

Така злоблива оцінка В. Винниченка Яневським круто суперечить оцінці В. Винниченка академіком М. Жулинським у книзі «Слово і доля».

Про С. Петлюру: «У 1895 р. вступив до семінарії. «Навчався нерівно», уже в першому класі залишився на другий рік. 1901 р. із семінарії був виключений. Не маючи освіти та професійних звичок,  опинився на соціальному дні,  перебивався випадковими заробітками. 1904 р., не маючи ніяких повноважень, узяв участь у роботі І з’їзду Революційної Української партії, «майже автоматично перетворюючись з периферійного працівника на діяча «центру», підпав під вплив В. Винниченка та В.Антоновича.  При цьому майбутній вождь Директорії «ніколи не відзначався активною партійною діяльністю» (стор. 56-57). Най те все й так, та нелюбов до героїчних українців у Яневського прозирає.

«Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал-фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилася безрезультатно» (стор. 58-59).

Так це ж свідчить про нездоровість глузду розшифровщиків.

«Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки» (стор. 61).

Яневський для формулювання такої тези посилається на дисертації Кулика С. М. (Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки), Ситніка В. П. (Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка), Бутенка А. П. (Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького) і статтю Кулика С. М. Не приходилося знайомитися з дефініцією (визначенням) авторства М. Міхновського – «Хто є українцем». Не приходилося бачити заперечення з боку М. Міхновського такої дефініції авторства М. Грушевського, а в ній стверджується, що українцем є не лише етнічний українець, а кожний той, якого б національного походження він не був і яку б віру не сповідував, хто став українцем по духу – засвоїв українські мову, культуру, звичаї і став разом з етнічними українцями працювати на благо Української Держави. Досі ніхто в Україні цю дефініцію законодавчо не скасовував. І теза «Україна для українців» історично закономірно виникла як крик розпуки тоді, коли над українством на його етнічних землях нависла смертельна загроза національної смерті в лабетах справді нацистських по суті імперій, в котрих свідомих українців винищували, а сіру масу через всілякі заборони національного розвитку асимілювали в сутність окупанта. Тезу Яневського необхідно дослідити кваліфікованою комісією з участю СБУ, бо вона виглядає фактом внутрішньої інформаційної війни проти України. Ще одна теза Яневського – «… станом на початок ХХ ст. «рішуча постановка питання» про «політичне відокремлення України від Росії» означала, як мінімум, державну зраду» (стор. 60), але ж то з боку кровожерної імперії-убивці поневолених націй і зовсім не так з боку нації, яка прагне уникнення своєї загибелі. На чиєму боці закони природи, закони діалектики, закони Бога, закони моралі?! Яневський скрізь по тексту книги імперії називає правовими державами, а Українську Центральну Раду не уповноваженим народом (тобто шахрайським) органом:

«… хто повинен проголосити автономію України? М. Грушевський та інші діячі УЦР обстоювали неправовий шлях – це мають зробити Українські Установчі збори. Натомість «більшість тупівської ради та петроградські делегати» підтримували правовий шлях – виключно Російські Установчі збори» (стор. 90-91).

Як казав Л. Кучма – «гаплик»: «правовий» шлях (за наполяганням проімперських сил і Яневського) – це петля поступової смерті-асиміляції на шиї української нації, а «не-правовий» – це війна на знищення української нації, яку маємо і тепер (вкотре в нашій історії розв’язала її людожерна метрополія імперії зла – Московія), навіть коли ми йшли до власної української державності правовим шляхом. Бо «Союз русского народа» трансформувався натепер у «Русскій мір», а гасло «Дрожі Кавказ – ідьот Єрмолов» трансформувалося в гасло-шизофренію «Дрожітє всє – Ми Русскій мір».

Залякують! А самих трясе, «дрожать» (себто тремтять). Дика орда не хоче цивілізуватися! А прийдеться.

Рухатися далі по сторінках книги Яневського немає снаги. Ключ викладки матеріалу такий же, як на першій сотні сторінок. Терпіти злобне назвисько – «український нацист», з … рота Яневського, щодо видатного борця за справедливість – Великого Сина українського народу Миколи Міхновського – гріх!

  1. Розділ ІІ слід очікувати після виходу в світ другого тому вправ Яневського.

Софія

05.06.17

 

№12 (200) 16 червня 2017

Джерело

Share
Добавить комментарий

Blue Captcha Image
Новый проверочный код

*

Share